Закон суперечності

Прийняття законопроєкт № 8371 може швидко вирішити одну нагальну проблему і створити великі проблеми в найближчому майбутньому – головна з яких, загроза успіху переговорів про вступ України в ЄС.

Просте рішення 

Основну мету законопроєкту № 8371 ніхто особливо не приховує – заборона Української православної церкви, яка ще донедавна мала приставку «Московського патріархату». Пояснення: вплив на неї Російської православної церкви, наявність колаборантів серед служителів і серед прибічників цієї церкви. 

Чимало справ вже було порушено СБУ і винесено судових вироків. Не буде дивним що їх буде ще більше – Служба працює. Але це довгий процес, тож, юридично було знайдено вихід: законопроєкт який забороняє діяльність церков у яких центри впливу розташовані в країні-агресорі. При цьому автори законопроєкту наголошують, що проблема лежить не в релігійній площині, а в національній безпеці. 

Суспільство теж ніби «за», за соціологією переважна більшість не довіряє цій церкві і виступає за її заборону. Тож суспільство готове, але чому Законопроєкт про заборону більше двох років лежить в парламенті, в жовтні минулого року був проголосований у першому читанні і знов лежить – немає голосів.

Адепти теорій змов, сказали б що це вплив УПЦ та її тайних і явних прибічників, але все набагато складніше. На долю цього законопроєкту впливає набагато більше чинників: тут і внутрішня політика, і зовнішня політика, і чимало ризиків для України, на які зважають розумні політики. 

Всередині 

З огляду на таку велику соціальну підтримку заборони УПЦ, це стає спокусою для будь якої політичної сили зробити це і отримати від цього дивіденди у вигляді голосів виборців. Тож не дивно, що локомотивом цього законопроєкту в парламенті став Петро Порошенко та його фракція «Європейська Солідарність». По-перше, це виглядає для нього органічно (в часи свого президенства він добився отримання Томоса для України і створення Православної церкви України). По-друге, за час війни, він ледь не вперше отримав можливість для ведення політичної боротьби, а не нагадувати про себе лише через допомогу армії, яку багато хто сприймає лише як самопіар. 

Втім, від активності опозиції на цьому полі не в захваті влада, яка б сама була не проти приписати собі лаври перемоги. Більш того, спроби перехопити ініціативу були досить явними – законопроєкт який голосувався в Раді був розроблений Кабінетом міністрів, і в першому читанні законопроєкт був підтриманий за участю «Слуг народу».

Тривала пауза із остаточним прийняттям законопроєкту грає на руку опозиції, яка продовжує набирати бали, в той час, як влада, виступає «за» лише на словах деяких своїх спікерів в парламенті і нічого не робить. І справа не лише у політичній конкуренції всередині країни.                  

Через океан 

Наріжним каменем цього законопроєкту є трактування його сфери впливу: нацбезпека чи права людини. З першим, наші західні партнери могли б змиритися якби не бачили ознак другого. А права людини, включно із віросповіданням та правом поширювати свою віру – це «священна корова» для всіх демократичних суспільств. І це задекларовано численними міжнародними актами (не кажучи вже про Конституції країн): Загальна декларація прав людини, яка, доречи, після Ратифікації є невід'ємною частиною правового поля України; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; Європейська конвенція з прав людини;  Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії чи переконань.

Зважаючи на це наш головний партнер – США не поспішає схвалювати таке рішення. Більш того це питання стало заручником політичної боротьби та виборів. І не лише між Байденом і Трампом, а й між демократами і республіканцями в цілому. 

Уявіть якби цей законопроєкт став би Законом в Україні. Чим би дорікнув Трамп Байдену в першу чергу?  Що він підтримує владу країни де утискаються права віруючих. В країні, де питання віросповідування – недоторкане (якщо це не загрожує людському життю), ніхто і розбиратися не буде – суспільна думка буде однозначно осудливою, а Байден би вже готував собі політичну труну. 

Тож не дивно, що коли в Україні цей законопроєкт приймався в першому читанні, в США республіканці одразу публічно заговорили про санкції, а «демократи» і Білий дім - промовчали. Публічно. Чи були кулуарні прохання до української влади  «притримати коней» невідомо, але законопроєкт вже понад півроку покривається пилом. 

З європейськими партнерами практично та ж сама проблема: вони розуміють бажання української влади вирішувати проблеми національної безпеки, але не розуміють як це можна робити за рахунок заборони діяльності церкви. Адже самі вони потерпають, зокрема, від ісламістських течій, всередині яких іноді виникають терористичні угрупування. Але ж вони не забороняють ісламські церкви. Ці загрози в демократичних країнах вирішують спецслужби, які відстежують загрози і нейтралізують їх.   

    

А що, якщо? 

Якщо законопроєкт стане Законом, а українська влада не знайде порозуміння по ньому із західними партнерами, що можемо отримати? 

Фінансування і поставки зброї від США може стати під великим знаком питання. Звісно, церковне питання, не єдиний чинник, але стати тією ложкою дьогтю яка нашкодить всьому – цілком можливо. Так само, як можлива реалізація погроз республіканців ввести санкції. 

Гроші і зброя від європейців теж можуть закінчитися. В Європі є чимало політичних сил, які набирають ваги, і виступають проти підтримки України, і такий Закон буде на користь саме їм. 

Успіх переговорів про вступ України в ЄС, які щойно розпочались також під загрозою. Европолітики не зможуть пояснити суспільству як приймати до союзу країну де порушуються права людини. Варто відзначити, що Україна відкликала з дерогації (відступу від гарантії прав) до Ради Європи блок, в якому вона відмовлялася під час війни гарантувати свободу віросповідання. Але це напівміра, яка в разі прийняття Закону буде нівельована.  Ну і звісно вступ до НАТО, де права людини так само важливі. 

Крім того отримаємо перспективу серйозних фінансових втрат через виплати по рішенням Європейського суду по правам людини. При цьому, перші рішення можуть з’явитися досить швидко, а наступні будуть виходити як з-під друкарського станка. Оскільки скарги будуть на сам Закон, то всі оскаржувачі можуть не ходити по українських судах, а одразу йти до ЕСПЧ. А далі, оскільки це Закон, спрацює ефект прецеденту і розгляд кожної скарги буде максимально коротким. 

Враховуючи описані ризики не дивно, що законопроєкт поки не знаходить підтримки серед депутатів, а ідея залучити Венеційську комісію для аналізу законопроєкту, стає більш привабливим варіантом для зважених політиків.   

Автор: Андрі́й Золотарьов — політолог, керівник центру «Третій сектор»