Звідти поверталися одиниці. Сьогодні річниця створення радянських таборів системи ГУЛАГ

Рівно 90 років тому — 10 липня 1934 року — у СРСР створили ГУЛАГ — найбільшу у світі систему рабської праці. "Главное управление исправительно трудовых лагерей" стало пекельною сталінською системою для перемелювання людей, які не подобалися "раїні рад". Через радянські табори пройшло понад 20 мільйонів осіб, майже половина з яких полягли внаслідок голоду, морозу, спеки, побоїв та знущань конвоїрів. Їхні тіла лягли у фундамент найбільших сталінських будов — Дніпрогесу, БАМу, Комсомольську на Амурі чи в Золотих копальнях Колими.

Українські Новини нагадають, коли і навіщо більшовики створили ГУЛАГ, і яка доля чекала на українців, які туди потрапили.

Майже 40 російських міст так чи інакше засновані, чи збудовані саме каторжниками концентраційних таборів. Українці складали п'яту частину усіх в'язнів ГУЛАГу і зрештою саме вони і зруйнували його. Вважається, що система радянських таборів була створена при Сталіні, але це не зовсім так. Він лише структурував її і зробив більш демонічною. Отже, 1917 рік у результаті перевороту владу в Росії отримують більшовики. Вони одразу породжують новий тип злочинця: так званого класового ворога, до якого могли записати будь-кого. Уже наступного року Лев Троцький та Володимир Ленін спланували будівництво низки таборів, де в якості покарання практикували важку фізичну працю. З цією метою використовують місця, у яких до того часу утримували військовополонених.

У квітні 1919 всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видає декрет про табори примусових робіт. Так у Холмогорах у 1920 році за особистою вказівкою Леніна з'являється перший концентраційний табір. Це було страхітливе місце, про яке і досі ходять легенди. Наприклад, неподалік від Холомогірського табору стояв закинутий власниками будинок і саме в ньому відбувалися жахливі катування та вбивства в'язнів, які потрапляли туди з Росії, Кавказу, України. Адміністрація спеціально не вивозила тіла замордованих, щоб налякати інших.

Чекісти швидко зрозуміли, що звичайні табори не підходять для великої кількості людей, яких треба охороняти. Відтак радянське керівництво спрямовує свою увагу на Соловецькі острови, що в Білому морі. Втекти звідти було неможливо: зимою там страшний мороз, а влітку море ставало перепоною для втечі. Рабство у Соловецьких та подібних йому таборах стало головним економічним ресурсом сталінського режиму. У тисячах зеків бачили невичерпне джерело робочої сили.

Крім інтелігенції, селян та колишніх білогвардійців до ГУГАГу звозили діячів Української Народної Республіки, отаманів петлюрівських повстанських загонів. У 30-ті роки репресії збільшилися. До таборів звозили так званих шкідників — робітників, яких звинувачували за сфабрикованими справами. Так, наприклад, до таборів потрапили фігуранти Шахтинської справи, коли інженерів та техніків, які працювали у вугільній промисловості СРСР звинуватили у контрреволюції та нібито диверсіях на виробництві. Хоча насправді "диверсії" були наслідками поганого оснащення шахт, небезпечними умовами роботи, поганою навченістю шахтарів, середньовічними знаряддями для добування вугілля та високими нормами виробітки.

До ГУЛАГу відправляли жінок, які збирали на полі колоски під час колективізації. До 10 років заслання могли засудити крадія пів кілограма картоплі чи кількох яблук.

Згодом до трудових таборів почали відправляти усіх засуджених з термінами понад три роки. Крім Соловків, нові зони будували у віддалених районах Союзу, щоб їх колонізувати Заполяр'я, Далекий Схід, Північний Казахстан, Карелію. Принцип був простим: табори розташовували там, де здійснювали великі будівництва та економічно вигідні проєкти. Наприклад канал, що з'єднував басейни білого та Балтійського моря, золоті копальні на Колимі чи спорудження Байкало-амурської залізничної магістралі. Тобто ув'язнені будували ГЕС, працювали в шахтах, копали канали, рубали ліс.

Наприклад, Біломорсько-Балтійський канал у нелюдських умовах будували сотні тисяч в'язнів, "ворогів народу": чоловіків, жінок, робітників, селян, техніків, інженерів. Серед яких значну частину складали саме українці. Вони вели роботи при мінімальних витратах, використовували дерев'яні лопати, ручні пилки і тачки. Замість металу слугувало дерево, пісок, камінь оскільки нова техніка була надто дорогою для СРСР. Кожен, хто брав участь у будівництві каналу, позначався буквеною позначкою "ЗК" що було скороченням від російського "заключённый каналоармеец". Смертність була надзвичайно високою. Тіла померлих кидали в бетон при заливці шлюзів та стінок. За різними даними, при будівництві каналу загинуло близько 200 000 робітників. На смерть ув'язнених не зважали.

До прикладу Панамський канал протяжністю 80 км будували 28 років Суецький канал довжиною 160 км 10 років, а Біломорсько-балтійський канал мав протяжність 227 км, з яких 37 км — штучні шляхи, але його збудували за рекордні один рік і 9 місяців. Його будівництво радянська пропаганда подавала як перший у світі досвід перевиховання працею злочинців рецидивістів та політичних ворогів.

Понад 40 російських міст, у яких зараз проживають росіяни, так чи інакше були збудовані каторжниками.

У розпал "червоного терору" табори були переповнені вщент. Якщо на 1 липня 1937-го за колючим дротом перебувало 788 000 людей, дто у квітні 1938 уже понад два мільйони. Щоб якось впоратися з напливом ув'язнених, були створені п'ять нових таборів. Взагалі у 1940-х 50-х роках у радянських таборах за різними даними перебували від 17 до 22 млн осіб. ГУЛАГ об'єднував 230 табірних управлінь. Кожне з них налічувало від 5 до 20 концтаборів. У найчисельніших з них знаходилися до 250 000 в'язнів, щоб перевищувало населення деяких обласних центрів сучасної України.

Умови перебування там були нестерпними, як для жінок, так і для чоловіків: жили у наметах, в яких зимою вночі волосся примерзало до брезенту. Вдягалися у недоноски. Не вистачало води, тому топили сніг. Їсти давали двічі на день — рідку баланду з зіпсованими консервами. Робота в кар'єрах по 12 годин на день, де жінки працювали нарівні з чоловіками. Листи дозволяли писати двічі на рік. Люди хворіли, божеволіли, помирали. Майже в кожному спогаді про табори є згадка про нашестя паразитів, блощиць, вошей та мошви, яка лізла в очі, ніс, рот.

Масове дострокове звільнення з таборів ГУЛАГу було здійснене після смерті Сталіна. Цьому передували кілька масових заворушень у таборах. Деякі вгамовували лише після того, як туди зганяли танки. Часто організаторами заворушень були засуджені українці, які до того були учасниками УПА. За знущання над "політичними", страти, доноси в'язні влаштовували самосуд.

Втративши здатність контролювати зону, радянська влада вирішила, що безпечніше буде закрити табори. Звільнені були як ув'язнені за політичними, так і за кримінальними статтями. Вже з 1954 року за Хрущова починається так звана "відлига" і масове звільнення ув'язнених, а з 1957-го ГУЛАГ почали розформовувати.

Для приховування злочинів влади та охорони концтаборів зі звільнених брали підписку про нерозголошення інформації про все, що було пов'язане з їхнім перебуванням у таборах, включаючи умови утримання і факти знищення інших в'язнів.

Як повідомляли Українські Новини, у Росії на підставі секретного наказу 2014 року знищуються архівні картки про репресованих за часів радянської влади