ЛЬВОВСКИЕ СВЯТКИ

Зал гудел новогодней потехой,

голубело смереки копьё…

Мне студентка по имени Стефа

подарила кохання своё.

И к Высокому Замку по кручам

завлекла, точно мавка, меня,

то дразня поцелуем летучим,

то лихой коломыйкой маня:

«Болить менi головонька

та й межi плечима.

Дайте менi докторика

з файними очима.

Та не того докторика,

що файно лiкує, –

дайте мені докторика,

що файно цілує».

А потом нам уютно и жарко

было в слякоти львовской зимы,

когда в зарослях Стрыйского парка

целовались до одури мы.

Было там под колючей шинелью,

как за пазухой нам у Христа.

И апрельской звенела капелью

коломыйка лукавая та.

«Болить менi головонька

та й межi плечима.

Дайте менi докторика

з файними очима.

Та не того докторика,

що файно лiкує, –

дайте мені докторика,

що файно цілує».

К нам с годами приходит привычка

не пугаться утрат и потерь…

Стефа, Стефа, студентка-медичка,

где и с кем ты гуляешь теперь?

Свои файные губы и очи

чьим губам и рукам отдаёшь?

И кому в эти зимние ночи

коломыйку чуть слышно поёшь?

Болить менi головонька

та й межi плечима.

Дайте мені докторицю

з файними очима.

Та не тую докторицю,

що файно лікує, –

дайте мені докторицю,

що файно цілує.

Ой, дáна-дáна-дáна,

Що файно цілує…